Продовжую перебирати тематичний спам…
Здебільшого, коли говорять про серйозні ігри в урбаністиці, мають на увазі інструмент узгодження — спосіб звести громаду, забудовника й муніципалітет за одним столом і домовитися. Роджер Пез в своїй статті заходить з іншого боку. («Game-Based Practices for Radical Urban Visions» з Handbook of Research on Promoting Economic and Social Development through Serious Games, IGI Global, 2022). Автор, який веде дизайн-студію Barcelona Radical Landscapes у двох барселонських школах архітектури (ELISAVA і ETSALS), використовує ігрові механіки не для того, щоб дійти консенсусу, а щоб від нього навмисно відштовхнутися — і отримати урбаністичні візії, які жодна погоджувальна нарада ніколи б не породила.
Методологія побудована на п’ятикроковому процесі: випадковий відбір ділянок через карткову систему, збір референсів, формулювання програми через рольову гру й елемент випадковості, колективне обговорення в форматі «situation room», і фінальна індивідуальна розробка. Формальний рівень гри — правила, обмеження часу, комбінаторика, фактор випадковості. Неформальний — навмисно ігрова, невимушена атмосфера, яка знімає типовий «ступор дизайнера» перед складною проблемою і підважує звичну ієрархію викладач-студент.
Три приклади (щоб не сказати «кейси») з останньої ітерації студії добре показують, куди це веде. «Sea Wall» — трикутна стіна, що захищає історичний центр Барселони від піднятого рівня моря і водночас стає п’ятдесятиметровою лінійною забудовою, новим типом міста на кордоні між водою й сушею. «Deus Ex Machina» — технічний ярус над звалищем біля площі Форум, порожня платформа без заданої функції, яку можна активувати чим завгодно — концертом на 50 тисяч людей, нудистським пляжем (от чого не просто пляжем… але нехай) чи фермерським ринком, залежно від сезону й запиту. «Travellers’ Platform» — виведена з експлуатації нафтова вишка, перевезена до Барселони й перетворена на екстериторіальний хаб, де одна інфраструктура одночасно обслуговує туристів на круїзних лайнерах і врятованих у морі біженців — навмисне зіткнення двох категорій «мандрівників», які в реальному місті ніколи не перетинаються.
Що тут концептуально цікаво для будь-кого, хто працює з іграми як методом: автор прямо протиставляє свій підхід консенсусним практикам на кшталт Play the City. Там, де узгоджувальна гра шукає спільного знаменника між інтересами сторін, студія Пеза свідомо вводить ризик, випадковість і навіть антагонізм як продуктивну силу — з посиланням на Ґрейбера й Муфф, для яких конфлікт і непередбачуваність не заважають дизайн-процесу, а є його ресурсом. Гра тут працює не як стіл переговорів, а як те, що автор називає «магічним колом» Гейзінги — захищений простір, у якому дизайнер може випробувати ідею, недопустиму за звичайних інституційних умов, саме тому, що вона захищена ігровими правилами.
Практична цінність цього методу залежить від задачі. Для роботи з громадами й прийняття реальних рішень — де ціна помилки не нульова — ця методологія напряму не переноситься: вона свідомо будована під навчальне середовище, де радикальність візії важливіша за її здійсненність. Але як інструмент ідеєтворення, розігріву команди перед проєктуванням чи як спосіб структурувати брейнштормінг через обмеження, чергу ходів і елемент випадковості — механіка цілком робоча і поза академічним контекстом. Показово й те, що автор прямо називає слабке місце власного підходу: усі три кейси працюють на рівні фізичної форми міста (urbs), а не соціальних стосунків чи політичної влади (civitas, polis) — тобто радикальність тут в першу чергу архітектурна, не інституційна (але деколи й таке треба).
P.S. Барселонська студія свідомо жертвує здійсненністю заради сміливості — і це цілком раціональний вибір для навчальної студії. Коли ставки високі і помилка коштує громаді купу грошей, а не оцінки в журі, то потрібна інша механіка — про неї у Світі Громад написано багато.