Хтось у вашій громаді прочитав статтю про симуляційні ігри (можливо, навіть якусь із наших від Світу Громад), надихнувся й вирішив: а давайте наступну стратегічну сесію проведемо не як нараду, а як гру. Ідея хороша жеж… Ага?
Типовий сценарій: збирають людей, роздають ролі «на око», хтось грає адміністрацію, хтось — бізнес, хтось — просто прийшов подивитись. Правил мало, часу на пояснення ще менше. Перші двадцять хвилин — плутанина, хто за що відповідає. Наступні сорок — та сама нарада, якої намагалися уникнути, тільки тепер є стікери. А під кінець хтось голосно каже: «Ну, ми спробували» — і на цьому експеримент з іграми закривається на кілька років або назавжди.
Зазвичай тут проблема в тому, що гру сприймають як розвагу, яку можна імпровізувати, а не як інструмент із власною механікою, логікою і «о ужас-ужас-ужас» (с) методологічною основою.
Гра без структури — це та сама нарада тільки в тематичних костюмах
Якщо в учасників немає чіткого інтересу, обмеженого ресурсу і реальних наслідків від рішень одне одного, вони швидко скочуються до звичної поведінки: говорить найгучніший (і його чують), найрозумніший мовчить або говорить тихо (і його не чують), інші чекають, коли це закінчиться або сидять в телефонах. Різниця з нарадою — тільки в тому, що тепер є картки і фасилітатор, який час від часу щось записує на фліпчарті.
Що потрібно, щоб гра працювала
Робоча симуляційна гра для громади тримається на трьох речах.
Перше — дослідження проблеми та громади в контексті цієї проблеми, розгляд якої винесено в симуляцію. Це точно має бути проблема із непростим простим рішенням, з ризиком конфліктності, з великою кількістю зацікавлених сторін або ще з якимись ускладнюючими обставинами чи зі всіма переліченими разом узятими.
Друге — на основі дослідження прописуються і драматургія гри, і ролі з реальним конфліктом інтересів: бізнес має ресурс, якого бракує мешканцям, адміністрація має владу ухвалювати рішення, але залежить від голосів різних груп, а молодь дивиться на це все і шукає квитки на потяг Київ-Хелм.
Третє — рішення з наслідками: рішення видно (тобто його результати) негайно, і воно лупасить по чужих інтересах тут і зараз (прямо на очах у фасилітаторів). Бо тільки так воно не потоне у фінальному протоколі навічно.
Четверте — фасилітатор. Навіть не знаю, що тут розписувати. Розпорядник гри має щонайменше бути: а) розпорядником, б) гри. Досвід показує, що без спеціального навчання навіть професійні фасилітатори звичних форматів не здатні провести симуляційну гру навіть за попередньо підготовленими кимось документами. Тут, бляха, треба вчитись і практикувати. Інших способів не бачу. Проблема в тому, що майже у 100% випадків симуляційна гра для громади грається один раз і з першого дубля (тобто без можливості попередніх тестувань та калібровки). Це як написати симфонію і перший раз її зіграти відразу оркестром в переповненій концертній залі. Це треба вміти.
П’яте — професійний звіт. От тут ми знову згадуємо перший пункт, бо саме структура дослідження визначає структуру звіту. Без дослідження, найкраще на що можна розраховувати — це фотозвіт (і то, якщо не забули замовити фотозйомку).
Тепер про погане. Це бляха дорого. Мало хто може собі це дозволити. Тому такий формат раціонально використовувати лише для справді вагомих, складних задач, від вирішення яких залежить втрата/отримання значних ресурсів, або життя/здоров’я людей, або привабливість/виживання всієї громади, або тема настільки конфліктна, що ніхто не розуміє, як до неї підійти, і тому ігнорує (раптово саме розсмокчеться), наприклад, тема закриття шкіл через депопуляцію.
Скільки це може коштувати? Мої улюблені (максималістські) сценарії розроблялися на 100 учасників і на теперішні гроші потягнуть десь на 350-450 тисяч гривень, плюс приміщення і бутерброди. Можна менше і трохи дешевше, але точно не за «три рублі і на вчора» (с).
Офіційно про формат і ціни тут — https://info.woc.org.ua/price/symulyaciyna-gra-dlya-gromady
P.S. Якщо вагаєтесь: треба воно вам чи ні, просто перепитайте — https://gameit.tech/kontakty/