Це інтерв’ю було записане на початку 2020 року. Я вже й не згадаю ані інтерв’юерку, ані видання, для якого це робилось. Текст мені скинули на перевірку за день до оголошення першого тотального ковідного локдауну. Не можу сказати, що все залишилось актуальним і досі, але як якийсь проміжний світоглядно-професійний зріз може бути. Для кращого розуміння себе і динаміки навколишнього світу. А ще, чомусь я полюбляю сам формат інтерв’ю чи діалогів… думаю, згодом ви це помітите по контенту цього проекту 😉
«Я стараюсь практикувати щастя щодня»
Не можна здаватися не тільки після одної поразки, але і після ста поразок
Авраам Лінкольн
Михайло Войтович — підприємець, співавтор настільної гри-тренінгу «Світ Громад», чоловік, що прораховує всі «ходи» наперед та не боїться поразок, люблячий батько та просто приємна у спілкуванні людина. В результаті усіх старань він зайняв нову нішу у бізнесі, є її першовідкривачем. Людина, яка досягла усього сама, тепер допомагає у цьому іншим. Детальніше читайте…
Чому ви не вважаєте себе громадським діячем?
Тому, що не займаюся громадською діяльністю. Я займаюся невеличкою фірмою Товариством «Світ Громад», співвласником якої я є. А вона займається тим, що випускає ігрові інструменти, які змінюють поведінку людей.
Ви створили гру «Світ Громад». Скажіть будь ласка, як з’явилось бажання її створити, чому саме така гра?
Якщо коротко, то в 2015 році… Ні, коротко не вийде, адже це довга історія. Все почалося в 2015 році, коли я ще був громадським діячем, працював керівником проектів в громадській організації «Інститут політико-інформаційних досліджень». Ми створили її з моїми друзями ще коли вчились в університеті. Це було у далекому 2006-му, відновивши діяльність, ми виграли грант від Посольства США в Україні на ігрофікаційну платформу для змагання новостворених ОТГ, до речі портал досі існує. А потім, такі натхненні, самостійно чи у партнерстві з іншими організаціями написали понад тридцять заявок і… більше нічого не виграли. Так і вирішили зав’язувати з грантами. Дуже вже не вдячна штука, бо ти пишеш, пишеш, і ніколи не розумієш чому тобі потім відмовляють.
Більшість грантодавців не пояснюють причин відмови, тому не можливо вдосконалюватись у справі проектописання. Бо коли ти не отримуєш фідбек не можна ставати кращим. Просто пишеш в космос з надією на те, що кудись попадеш. Зрозуміло, що ця діяльність видається безглуздою, бо той час, який ми витратили на написання проектів в 2016 році, можна було б використати раціональніше. Наприклад, просидіти під церквою з протягнутою рукою – фінансовий результат точно був би вагомішим (іронічно посміхається).
Пройшли роки а ми так досі і не знаємо що було не так з нашими проектами. Звісно, є якісь гіпотези, але їх дуже важко підтвердити чи спростувати, бо в нас немає доказів. Ці програші пояснили нам, що воно нам не потрібно. Навіщо писати проекти, якщо вони нікому не цікаві. Можливо, вони надто не стандартні, а може ми просто не вміли їх писати. Були проекти, що схожі на теперішню «Світ Громад», були ті, що пов’язані з IT та big data, з медійною грамотністю. Було багато різних ідей, але, як правило, усі вони стосувались роботи з інформацією, суспільством, поведінкою спільнот. Ми часто ставили на ігрофікацію, бо завжди були проти нудних форматів. Адже давно зрозуміло, що усі ці стандартні (часто нудні) тренінги, конференції, семінари, не працюють на впровадження ефективних моделей поведінки. Бо слухати і вчитись — це дуже різні типи когнітивної активності.
Почати якийсь інноваційний проект насправді дуже важко, бо важко оцінювати, а потім звітувати про те, що ніхто ніколи не робив. Після того ми припинили писати заявки, і з осені 2016 року не написали жодної. І на разі більше цього робити не плануємо, хіба би… А те, що наші розробки купують люди, організації, школи, бібліотеки, муніципалітети та державні установи — найкращий доказ якості та нашої експертизи.
За які кошт ви наразі живете?
От власне з цього і живемо. Придумуємо, виробляємо, продаємо, вчимо користуватись своїми продуктами. В 2016 році, засновуючи фірму, ми ще не знали чим точно будемо займатись. Але ви так не робіть. А ідея створити настільну гру виникла, в одній телефонній розмові, тому що Тарас (Тарас Тимчук — співзасновник Світу Громад, — примітка редактора) якось побачив, що генерали Пентагону розробляють свої військові стратегії граючи в настільні ігри. Просто по 50-100 разів проганяютб ймовірні військові сценарії на полі бою. Після того дивляться, яка стратегія була найуспішнішою, це йде в доповідь про найімовірніший розвиток подій. Ми подумали – чому б і ні. Сіли, заморочились, створили «Світ Громад», як підручник, який мав надавати можливість людям отримати системне уявлення про інструменти розвитку громад. Тобто як і генерали, тепер кожен громада може за столом зіграти 50-100 різних ітерацій різних стратегій щоб побачити в якій конфігурації виходить найкращий результат.
А де наразі можна знайти цю гру?
Як завжди, все є в інтернеті, наприклад, в нашому інтернет магазині — market.woc.org.ua.
Ця гра є аналогом «Монополії»?
Одне з найчастіших запитань. Наступну корпоративна футболку треба буде з цим запитанням випустити. Ну скажемо так, вона схожа на «Монополію», як мінімум тим, що вона теж в коробці і там теж є ігрові гроші. Все інше, боюсь, відрізняється. А ще схожість з іншими настільними іграми в тому, що люди мають зібратись і сісти разом за стіл щоб зіграти. Ми зараз готуємо книжку до друку, яка має називатися «100 способів використання гри «Світ Громад». Зрозуміло, що є досить багато варіантів. Суть гри в тому, що гравці беруть в управління якесь містечко, яке їм попадає по сценарію, як правило, це містечко в депресивному стані. Їх задача, за певний період часу, вивести місто з депресії до чогось позитивного і бажаного. Так щоб усім захотілось в такому місті жити.
Це містечко знаходиться в межах України чи за її межами?
Ми грали в цю гру й за кордоном, завдяки тому що маємо англомовну версію. Вона більш інтернаціоналізована, бо українська версія, звісно, опирається на наш контекст і іноземцям не в усьому зрозуміла. Ну як от пояснити шведу, що таке «зрадофілія»? Англомовна ж версія є більш міжнародною. Вже грали в Молдові, Білорусі, Швеції, Канаді, грали з волонтерами Корпусу Миру тут, грали з громадськими активістами різних країн. Нібито всім зайшло, відгуки хороші. Зрештою, у жовтні минулого року в Батумі на саміті EENCE 2019 серед представників організацій, що пропонують інновації у сфері громадянської освіти з України, Білорусі, Грузії, Вірменії, Азербайджану, Казахстану, Молдови ми отримали нагороду у категорії «Найкращий проект у сфері громадянської освіти для активізації громад».
Чи знаєте якісь аналоги для ваших розробок?
Кілька місяців тому Тарас представляв нас у Шотландії на міжнародному саміті, по інноваційних інструментах громадянської освіти. Коли він приїхав, то з певним розчаруванням розказав, що аналогів, чогось подібного він не побачив. Щось схоже привезли данці, але вони поки не вміють це продавати, питали, як ми це робимо в нашій країні. Це була єдина комерційна структура, окрім нас, яка теж випускає інструменти для громадянського суспільства. Всі інші привезли щось таке, що профінансували донори, відповідно воно не є самостійними продуктами. В нашому продукті ми абсолютно впевнені, вже пішов 4-й рік, а ми досі живі і продаємо. Ми точно знаємо, що як мінімум у 160 населених пунктах в Україні є і використовується принаймні один примірник гри-тренінгу Світ Громад.
Скажіть будь ласка чи підтримували вас ваші рідні? Можливо був осуд з їх сторони?
Звісно, на старті було не все так щоб аж зовсім гладко. Але поки не забираєш гроші з сім’ї, не виносиш меблі з дому, то ніби все нормально. А згодом, якщо навпаки, приносиш гроші додому значить «ці психи щось таки змогли», ну то най вже так буде. Звичайно, рідні підтримують, інакше б воно не працювало. Наприклад, моя донька Олександра з 9 років виконує функції тестувальниці, на ній ми апробовуємо усі нові ідеї. Якщо це зрозуміло дитині, то це зрозуміють і дорослі. Такого, щоб забракувала ще не було, але були випадки, коли було видно, що їй щось не зрозуміло. Якщо вона не розуміє, то варто переробити.
Чи був страх, що усе не вийде, прогорить, не варто братись за це?
Я б не назвав це страхом, скоріше, це був прорахунок: «а що, якщо». Ми прикидали, які ресурси і де ми можемо підтягнути, якщо щось. Ми ніколи не робили нічого такого, що ставило під загрозу наші сім’ї. Ми завжди розуміли, що ми ризикуємо, але лише в межах тих ресурсів, які нам доступні.
Чи було бажання все покинути, забути, розпочати з чистого листа?
Це дуже важко, коли займаєшся роботою, яка драйвить. Якщо у вас виникає бажання, думка, що потрібно це кидати, якщо це відбувається регулярно, то пора або щось радикально змінювати в роботі або кидати. Не треба себе мучити і людей навколо. Якщо говорити про емоційне вигорання, то чесно кажучи, я поки не знаю, що це таке.
Які у вас плани на майбутнє щодо цієї гри та фірми в цілому?
Це не зовсім плани, це те, що диктує ринок. Фразу, що ця гра має бути в кожній школі, сказали не ми, це сказали наші користувачі, які вже її купили і зіграли із старшокласниками у своїх школах. І ця думка починає потрохи реалізовуватись. Наприклад, на Хмельниччині, є таке княже місто Старокостянтинів. Це перше місто в Україні, де минулого року за кошти міського бюджету закупили наші ігри в кожну школу громади. Наразі ми там готуємо міський міжшкільний турнір. Крім того, ми знаємо, що принаймні кожен четвертий молодіжний центр в Україні використовує «Світ Громад».
Давайте трошки поговоримо про ваш зв’язок з Молодіжним центром Волині. Ви є соціальним інвестором цього проекту. Як ви знайшли Молодіжний центр? Чому ви вирішили долучитись до його розвитку?
Якось я звільнився з роботи. Хотілось чогось іншого але не знав що саме. Я пропрацював на Укрбізнесі рівно 7 років і в якийсь момент зрозумів, що мені важко зранку вставати на роботу і через місяць написав заяву про звільнення. Навіщо себе мучити? Я був на той час заступником директора. Наче було що втрачати. Але практика починати все спочатку в мене вже була, тому особливого страху не відчувалось. Я знав, що точно дам собі раду, але не знав чим. Мені потрібно було місце, де можна працювати, бо працювати вдома я не можу. Так трапилось, що ми з Тарасом, який живе в Києві, з яким ми згодом заснуємо фірму, переписувались. Я пожалівся, що в Луцьку немає коворкінгів де можна було б прийти і попрацювати. Тут Тарас нагуглив Молодіжний центр. Я туди зайшов, так познайомився з Захаром Ткачуком. Після того я кілька місяців використовував Молодіжний центр, як офіс для вільної людини. Мені потрібно було десь думати про те чим далі займатись.
Саме через це ви вирішили вкладати гроші в Молодіжний центр?
І так і ні. Так сталось, що Клуб соціального інвестора придумав я разом з Захаром і з Богданом Шибою якось ввечері, коли не було чим зайнятися. Насправді ми якраз обдумували сценарії розвитку МЦ на 2019 рік. Тому придумати Клуб і не бути у ньому — це, погодьтесь, дивно. А якщо геть серйозно, то не розумію чому в Луцьку є дорослі люди, які мають дітей, які не стоять в черзі, щоб занести гроші в Молодіжний центр щоб він не просто виживав а розвивався. Мені це не зрозуміло, в якійсь мірі навіть обурює. Мова ж не йде про мільйони, лише 50-100 гривень на місяць, це ціна одного обіду.
Місто, де є Молодіжний центр і місто, де немає його ці різні міста. Має бути місце, де молода людина може просто прийти і поговорити з кимось таким самим молодим, грубо кажучи, не бухаючи. Бо яка альтернатива залишається? Бари? Є ще спортзал, але це не так для спілкування як для інших речей. Сучасне місто змінилось у своїй парадигмі існування. Якщо ще років тридцять тому, це був гуртожиток біля заводів, то зараз місто — це, в першу чергу, середовище для комунікації його жителів. А Луцьк дуже бідний на комфортні місця зустрічі людей.
Що вас мотивує рухатись вперед?
По-перше, я люблю складні речі, складні системи. Я люблю їх створювати, продумувати, прораховувати. Я люблю бізнес, бо це спосіб самореалізації, вважаю, що підприємництво це найвищий прояв свободи, який існує в суспільстві. Вільнішим за підприємця бути неможливо.
Це дорого коштує, в як правило, підприємці — самотні люди. Підприємця може зрозуміти лише інший підприємець. В Україні, на жаль, досі є ця пострадянська нелюбов чи навіть ненависть до грошей. У нас не люблять багатих людей, людей, які вміють заробляти гроші. Це, великою мірою, пов’язане з тим, що ті, кого показують по телевізору як багатих, заробили свої статки, скажемо так, не завжди чесно. Але насправді, більшість, хто заробляє — працює чесно. Їх просто по телевізору не показують.
Бо хто буде дивитись і слухати людину, яка після кожного речення буде вставляти фразу «треба вкалувати по 16 годин на день хоча б шість днів на тиждень щоб чогось досягти»?.
Їх все одно ненавидять, бо достаток це щось неприйнятне у нашому суспільстві, всі хочуть цього, але прагнуть отримати це зненацька і без зусиль, але так не буває.
Підприємництво – це дуже цікаво, всім раджу, особливо молодим людям, поки у вас немає надлишкової обережності. Поки легко пробувати, легко генерувати нові ідеї, хай навіть божевільні, і створювати новий свій продукт. Навіть, якщо ви не станете підприємцями, не заснуєте фірму, то це допоможе в будь-якій кар’єрі. Підприємливість, як навичка, вона усюди підійде.
Озираючись на той шлях, що ви пройшли, чи можете ви назвати себе успішною людиною?
Я не знаю, що таке успішна людина, не знаю, як міряти цю категорію. Я не можу нікого назвати успішним чи не успішним. Це якийсь елемент з якихось вірувань мабуть.
А що на рахунок щастя? Ви щаслива людина?
Так, я стараюсь практикувати щастя щодня. Це не важко, якщо ставитись до щастя як до математичної формули. Я завжди вважав себе людиною прагматичною і зовсім не романтиком. Зате знаю з чого щастя складається. Відповідь є на нашому корпоративному блозі. Стаття називається «Що таке щастя?». Там розписаний наш погляд на цей феномен і те, як бути щасливим. Без пафосу, зате легко використовувати.
Фото обкладинки: Samuel Regan-Asante з Unsplash