Як виявилось, розробляти власні ігри — це дуже цікаво. Але не менш цікаво — допомагати іншим ідеям розвиватись та набувати продуктового вигляду. Сьогодні велике інтерв’ю з авторкою новостворюваної настільної гри «Україна: Спадщина» Іриною Лавровою. Це проект, в якому я знову маю за честь виступати ментором.
Ірина Лаврова, кандидат історичних наук, доцент кафедри філософських наук та історії України, доцент кафедри туризму ДВНЗ «Приазовський державний технічний університет» (місто Дніпро), авторка понад 50 наукових праць з історії, культури, ігрових технологій в освіті, голова громадської організації «Майстерня думок».
Авторка ігор: «Арт-історія України», «Мурали Маріуполя», «Україна: Спадщина».
– Які ви ігри граєте? Чи маєте якісь улюблені?
– Уявіть собі: Світло люстри вириває з напівтемряви стіл, на якому акуратно розкладені білі прямокутники карток лото. Навколо столу — гравці. Їх тіла тануть у темряві. Видно лише обличчя — жваві, радісні, з палкими очима. Це жінки. Навпроти кожної — по 3-4 картки-картонки. А біля мене — одна-одненька. Та я безмежно рада й одній. Я вціпилася в неї очима, уважно слухаю, що «кричать», і намагаюся швидко збагнути, до якого стовпчика належить кожне почуте число. Можливо, мені пощастить першою заповнити один заповітний рядочок? Може, й мені дістанеться перемога? Якось. Хоч колись. І тоді дзвінкі монетки пострибають-покотяться до мене з усіх боків стола.
Такі мої спогади про той час, коли я, маленька, грала з бабусями у лото. Пізніше, коли у школі вивчали математику, я часто згадувала картку лото з її стовпчиками. І безпомилково визначала, де другий, четвертий або восьмий десяток. Де цифри, а де числа. Математику полюбила безмежно.
Сьогодні залюбки граю з дітьми у SET, Асоціації, Джунглі, вікторини різні. Але лото — то перша любов.
– В кожної людини є якісь свої стосунки з іграми. Як ви прийшли до моменту, коли вирішили розпочати створювати свої ігри?
– Я той невгамовний викладач, який завжди експериментує на заняттях. І я постійно шукаю методи та інструменти ефективної захопливої взаємодії зі студентством.
Гра в тій чи іншій мірі завжди була присутня у моєму викладанні. М’ячик, стікери, кольорові магніти… Прищіпками для білизни прикріпили пам’ятки мистецтва до мотузок. Розвісили це багатство в університетській аудиторії — вже незвично. Навіть найбільш байдужі зацікавлюються.
Однак створення саме настільних ігор справді має початок. Улітку 2019 року я побачила оголошення, що в нашій громаді (місто Маріуполь) буде проходити онлайн-тренінг зі створення настільних ігор. З радістю зареєструвалася, з жадібністю навчалася, і після триденного інтенсиву неодноразово ще приходила до дружньої громадської організації «КОП СЕНС» на апробацію ігор. Це був їхній проєкт, підтриманий Українським культурним фондом. П’ять ігор було розроблено тоді в його межах. А тренінг проводив Богдан Вельган з громадської організації «Інша освіта».
Безмежно вдячна їм усім за те літо. Воно стало для мене стартом для створення й власних настільних ігор.
– Чому етнографія і чому Спадщина? Чим вам ця тема близька?
– Мабуть, це результат еволюції. Моїх занять та моїх поглядів. Якось я 4 роки жила в Борисполі. І була зчудована, коли віднайшла у цьому невеликому містечку поблизу Києва потужний пласт народної культури, яку бережуть, плекають і передають дітям бориспільські майстри.
Ми з переселенцями об’єдналися тоді навколо Бориспільського державного історичного музею, виграли кілька соціально корисних проектів і проводили заходи згуртування.
Саме там я залюбилася у майстрів народних ремесел Борисполя, в їхні вишиванки та співи, в народні страви та ляльок-мотанок, у кераміку та живопис. Ще й сама трохи освоїла Петриківський розпис. Вдячна за ці відкриття величезного збереженого пласту народної традиції, я почала діяти. Я вигадала проект, отримала підтримку Британської ради в Україні та Бориспільської міської ради та створила YouTube-канал «Бориспіль-місто майстрів» (https://www.youtube.com/@user-gs9gn5hm4x). Там я стала розповідати про тих майстрів, які торкнулися мого серця.
З Борисполя я згодом поїхала, повернулася до Маріуполя. Але та зернина любові до народної культури, яку я отримала там, проросла згодом. Етнокультурна гра «Україна: Спадщина» — це і є той паросток.
– Про що ця гра?
– Україна: Спадщина — це перше знайомство. Перший дотик до культури українського народу. Матеріальної та духовної. Перша спроба проявити давню культурну спадщину через модерний продукт — гру.
В матеріальній традиційній культурі — це спроба показати основні елементи народного костюму та народної кухні.
У духовній культурі – це спроба виявити, якою є душа нашого народу. Через народну філософію, висловлену у приказках і прислів’ях, якраз і виявляються наші цінності.
Після знайомства з народною традицією кожен може дати їй свої інтерпретації. Але для мене українські приказки та прислів’я розкрили такі духовні прояви народу, як чесність, кмітливість, охайність, гостинність, ощадливість, повага до вправності та майстерності, повага до правил чужої хати, любов до співу і танців.
І хоча життя не безхмарне, та над його крайнощами та втратами народ навчився дотепно жартувати. Народ, наприклад, кепкує над жадібними і роззявами, іронізує над своїми втратами та невигідними угодами. І це так зворушливо! Наразі я пишу про це наукову статтю, але її побачать вузьке коло вчених. Гра ж буде доступна широкому колу учасників.
– Наповнення гри це ваші дослідження чи у вас є якась команда?
– «Одна квітка не робить вінка» — проказує до нас народне прислів’я. Звісно, щоби зробити добру велику справу, треба об’єднатися з однодумцями.
Спочатку нас було четверо — викладачів та студентів Приазовського державного технічного університету, які згуртувалися для роботи над цією грою в Маріуполі в рамках стартап-школи Sikorsky Challenge. Потужну підтримку нам тоді надавав Центр інноваційного підприємництва університету.
Однак війна розкидала нас в різні куточки світу і не дала вивести цю гру на ринок як бізнес-продукт. Я опинилася в Німеччині. Коли я вирішила базові питання з житлом і матеріальним забезпеченням родини, то продовжила роботу над грою. Я суттєво змінила змістовну частину гри та ігрову механіку. І вже в Німеччині проводила останні апробації з українськими переселенцями.
Сьогодні з попередньої команди нас залишилося двоє — я і пані Маріанна Сорокіна, викладач англійської мови. Саме завдяки їй ми матимемо англомовний переклад.
Під час роботи над грою я також радилася з науковими консультантами у сфері етнології. Це етнологиня пані Олена Щербань та майстер народної ляльки пані Олена Кравчун. Завдяки їх порадам ми маємо коректні малюнки та тексти.
Своєю творчістю прикрасили проект сучасні українські художники, які створили унікальні ілюстрації до гри. І сьогодні я отримую менторську підтримку від вас пане Михайле. Хто ж не знає вашої славнозвісної «Світу громад»?
Вдячна кожному, хто долучився до створення гри своїми знаннями та талантами.
– За «славнозвісну» особливо дякую. А чи були якісь неочікувані відкриття під час процесу розробки гри?
– Народна культура – це суцільні відкриття: пізнання предметів народного побуту, їх функцій та значення. Мабуть, найбільшим одкровенням для мене стали українські приказки та прислів’я, в яких згадується вбрання, взуття, страви чи посуд — ті предмети, які показані у грі. Як їх відображав народ у прямому і непрямому значенні, яким сенсом їх наділяв – найцікавіше поле для дослідження. Співпраця з людьми – це дивовижні відкриття їх здібностей і талантів, це велика радість співтворчості. У взаємодії один з одним та з інформацією щодня відкриваєш для себе світ.
– Усе що ми побачимо у грі, це історична спадщина чи будуть ще елементи чого казкового або містичного?
– Гра має казкове оформлення завдяки оригінальним ілюстраціям предметів народної спадщини. Дякуємо нашим художникам! Та за змістом гра відображає народну правду. Здійснено спробу занурити гравців у народну традицію, якою вона була у давнину.
– Розкажіть трохи про ілюстраторів. Як мені вже відомо, саме мистецьке виконання ілюстрацій вже скарб.
– До ілюстрування гри долучилися п’ять українських художниць: Оля Гайдамака, Олена Українцева, Марина Черепченко, Ганна Торкаєнко, Ганна Золота.
Ми хотіли показати не лише предмети народної спадщини, але й мозаїку художніх стилів та технік, якими користуються сучасні художники України. Саме тому ми побачимо у грі і графіку – туш, пензель, перо, кольорові олівці, і акварель, і діджитал-малюнки.
Розповідь про давню народну культуру мовою сучасного образотворчого мистецтва через художні інтерпретації, через різні мистецькі техніки є унікальним явищем, що поєднує традицію і сьогодення.
– Як правило під час розробки гри доводиться від частини контенту відмовлятись, ущільнювати, оптимізовувати. Чи багато спадщини ви відклали на потім, можливо на доповнення чи наступні проекти?
– Саме з цієї етнографічної серії до першого видання гри не увійдуть хмільні напої та частина посуду для рідин. Хоча малюнки до цих предметів спадщини вже створені. І вони неодмінно будуть показані у наступних виданнях.
Також у нас зібраний матеріал – інформація та ілюстрації – про наукову спадщину. Ці наукові розробки, винаходи та відкриття, зроблені у різні часи на українських землях, згодом будуть показані через іншу гру.
– Чи є у Вашій грі особливості, що відрізняють її від інших настільних ігор на подібну тематику?
– Насправді ігор про українську культуру не так багато, в основному це вікторини. А етнографічого характеру я знайшла лише гру «Пацьорки», створену українською діаспорою в Естонії.
Думаю, гра «Україна: Спадщина» — це одна з перших ігор про етнокультурну спадщину українців, де комплексно показаний національний костюм — від головних уборів до взуття, та національна кухня — посуд, страви та напої. Гра має за мету познайомити гравців із самими основами народної культури українців, дати уявлення про функції та призначення предметів народної спадщини.
– Ігророзробка, буває, це ще той квест. Скільки разів під час розробки цього проекту ви думали покинути все це діло і зайнятись чимось нормальним?
– Жодного разу. Ця гра – не лише моя відповідальність. Це також мрія тих, хто стояв біля витоків, але через різні причини не дійшов до її видання.
Під час труднощів я ставила собі питання: а хто може мені ще допомогти? До яких фахівців я можу звернутися, аби реалізувати ідею якнайкраще? Я шукала людей, спільників. Я домовлялася з ними. І завдяки спільному внеску ми маємо сьогодні таку гру. Шукати помічників — так, відмовитися — ні.
– Як ви думаєте, хто в першу чергу захоче мати цю гру вдома чи на роботі чи ще десь… може в музеї?
– Сьогодні багато українців розкидані по світу. Опинившись в інших країнах, вони пізнають інші норми життя і хочуть розповісти про свої. Я вже отримала багато запитів на гру від українців, які бажають розказати іноземцям про те, хто такі українці, які наші цінності та культура. А розповідь через гру – найкоротший та найяскравіший шлях до інших сердець.
Також сьогодні багато людей зацікавилися культурою та історію України. Вони хочуть дізнатися про свої корені, зрозуміти, як жили предки. Допитливі українці теж мають запит на гру.
Сім’ї з дітьми. Як найдобріше передати знання про минуле своїм дітям? Через спільну гру. Через спільні активності та веселощі. Коли діти виростуть, вони багато чого забудуть. Але вони пам’ятатимуть, як грали з рідними у настільні ігри. І, можливо, вони пам’ятатимуть зміст цієї гри так само, як я пронесла через десятиліття свої спогади про прості прямокутні картки лото.
До мене також зверталися представники міжнародних організацій. У них є потреба розповісти про Україну на корпоративних заходах. І їх вже сьогодні цікавить англомовний варіант гри «Україна: Спадщина».
В музеях, до речі, теж можна представляти таку гру, зважаючи на їх інноваційні інтерактивні форми роботи з музейною аудиторією.
– От люди зіграли і що? Які зміни в житті, поведінці чи установках гравців після гри ви б оцінили за найвищу похвалу для себе як авторки проекту?
– Гра — це особлива форма спілкування, яка розкріпачує людину, приносить їй радість, натхнення та задоволення. Це вже добре. Щаслива людина має добрі емоції і поширює добрий настрій навкруги. А я хочу, щоби українці були вільними, щасливими і в доброму гуморі.
Гра про народну культуру – це ще й інтелектуальне спілкування, протягом якого зростає зацікавленість в отриманні нових знань, і учасники підвищують свою обізнаність культурою українського народу. Радість пізнання — ось що супроводжує гру і водночас є її результатом.
Гра — це знайомство. Із самим собою. З історією та культурою. З іншими людьми. З представниками інших традицій та культур. Гра українців з іноземцями сьогодні — це прекрасний спосіб знайомства. Знайомство через культуру та через гру — це найкращий спосіб про себе розповісти, показати свої особливості в загальній позитивно емоційно забарвленій атмосфері.
Я хочу, щоби ми знайомилися, взаємодіяли, пізнавали себе, розповідали про себе, знаходили нових друзів в дружньому сприятливому світі. Я хочу, щоби ми розширювали цю дружність і мир всередині себе, у своїх родинах, у відносинах з іншими. Гра про культуру — це кращий спосіб досягнення цієї мети, який я можу сьогодні запропонувати світу.
– З тієї усієї спадщини, що ми побачимо в грі, за що ви найбільше переживаєте щоб не втратити?
– Дуже важливо зберігати духовну культуру українців, поважати її, бачити її з любов’ю. Важливо пам’ятати, що наш народ одухотворений, благородний, незламний, свободний, працьовитий, схильний до взаєморозуміння, романтичний. Ми маємо це знати і поважати себе та інших.
– Кому ви подаруєте перші примірники після їх виходу з друку?
– На свої екземпляри чекають ті, хто на різних етапах долучився до творення гри: члени команди, художники, консультанти. Я також хочу подарувати кілька примірників представникам House of Europe, які теж займаються культурницькою і громадською діяльністю та які надали мені знання та потужну підтримку для культурницької праці з іноземними колегами за кордоном.
– Дякую за вашу неймовірну історію, тепер ще цікавіше буде працювати над з вами над цим проектом!
– Дякую за цікаві питання.